Гасло кафедри мікробіології, вірусології та імунології Тернопільського національного медичного університету – «Панове, за мікробами останнє слово!», що належить батькової світової мікробіології Луї Пастеру, не випадковий. Світ мікроорганізмів надзвичайно багатий та цікавий, він розвивається й змінюється, але не варто сприймати мікроби винятково як шкідливі істоти. Краще з ними дружити – не проявляти агресії, рідше та за потреби використовувати протимікробні засоби. Бо ж плоди нашої протидії мікробам можуть стати великим розчаруванням – природу не обманеш, грубе втручання в її витоки не може залишитися безкарним.
Таким був лейтмотив нашої розмови з очільником кафедри мікробіології, вірусології та імунології Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, доцентом Тарасом П’ятковським. Йшлося про сучасне мікробіологічної науки, погляди на світ, стосунки зі студентством та особисте – те, що приносить радість у житті, тішить і засмучує, дарує приємні миттєвості наукового пошуку, родинного затишку.
«У нашій родині багато медиків у різних поколіннях»
– Тарасе Івановичу, нещодавно вас призначили завідувачем кафедри мікробіології, вірусології та імунології з чим вас і вітаємо. А чи не пригадаєте той день, коли вперше переступили поріг цієї кафедри?
– Це був 1999 рік. Я – студент другого курсу медичного факультету прийшов на заняття з мікробіології, яке в моїй групі вів професор Сергій Іванович Климнюк. Пригадався один, але важливий епізод з тих часів, коли після виконання фарбування мазка за Грамом Сергій Іванович сказав, що я ще багато таких зроблю. Ні він, ні я тоді й не здогадувалися, наскільки пророчими стануть ці слова.
– Узагалі ж, як спало на думку йти в медицину? Хто спонукав до такого рішення?
– У мене не було жодних сумнівів щодо вибору професії, думка про медичний фах акумулювалася в мені ще, напевно, з дитинства. Я навіть й не мислив про якусь іншу професію. У нашій родині багато медиків у різних поколіннях. Батьки – лікарі, дідусь по маминій лінії працював на кафедрі анатомії людини. Я навчався в Тернопільській ЗОШ №6, яка розташована неподалік від морфологічного корпусу, і після уроків часто приходив до дідуся на роботу. Кафедру тоді очолював професор Ярослав Іванович Федонюк і там завжди раділи кумедному школяреві. Особливо теплі спогади у мене про Казимира Івановича Сухінського, я любив йому розповідати про школу й дуже тішився, що після вступу до Тернопільської медичної академії він став моїм викладачем. Я досі люблю цю кафедру, хоч і працюю на іншій, часто туди забігаю на хвильку, щоб поспілкуватися, мені завжди раді. Теперішній завідувач, професор Ілля Євгенович Герасимюк мене з приємністю зустрічає і завжди згадує про якісь випадки чи історії з дідусем.
– Як батьки сприйняли цю ідею? Вони зважали на ваше рішення?
– Для батьків мій вибір не був несподіванкою. Вони, напевно, більше здивувалися, якщо б я обрав не медицину. Тато був хірургом, мама – акушер-гінекологинею. Обоє закінчили Тернопільський медичний інститут, працювали лікарями: спочатку в Березнівській районній лікарні, а пізніше в Козлівській. До виховання також долучалися бабуся з дідусем, мамині батьки, бабуся досі жива, дай їй Боже доброго здоров’я. Бабуся з дідусем жили в Тернополі, до морфологічного корпусу бігти було п’ять хвилин. Тепер розумію, що порівно зі студентами, які жили в гуртожитку, я мав відчутну перевагу. На заняття йшов ситий, ще й з канапкою на перекус.
– Які найтепліші спогади дитинства?
– Дитинство – це незабутня пора, коли ми – безтурботні діти, батьки ще молоді й здається, що для тебе відкритий весь світ. Лише з віком розумієш та оцінюєш, яка це щаслива пора була. Тато сидить у кімнаті й чистить яблука та нарізає їх шматочками, а ми із сестрою вже стоїмо в очікуванні на цю смакоту. Нещодавно батько відійшов у засвіти, це дуже болісні для мене переживання, але цей щемливий спогад з дитинства в моїй пам’яті – назавжди. Тато дуже любив садівництво й ми у підвалі мали різні зимові сорти яблук. Ми дуже любили ці частування, а зараз я нарізаю так яблука для своїх дітей.
– До медичного університету вступили одразу? Чи здогадувалися тоді, що ваші викладачі стануть у майбутньому вашими ж колегами? На кого ви взорувалися й чому?
– Тоді це була ще медакадемія. Вступив одразу, бо школу закінчив із золотою медаллю, а в ті часи це давало перевагу – третій вступний іспит можна було не складати, якщо на перших двох отримав високий бал. На першому курсі всі однокурсники хотіли бути хірургами. Позаяк в мене тато – хірург, то я, навпаки, вже з першого курсу точно знав, що хірургом бути не хочу. Але й про те, що стану викладачем, теж не здогадувався. Коли після закінчення шостого курсу професор Михайло Антонович Андрейчин, він тоді був проректором з наукової роботи, запропонував мені на вибір аспірантуру на кафедрах – анатомії, патологічної анатомії, гістології та мікробіології, я відразу згадав цікаві заняття та лекції у Сергія Івановича й вибрав мікробіологію. Ще запам’яталися лекції із судової медицини професора Анатолія Харитоновича Завальнюка, лекції з патологічної фізіології професора Василя Васильовича Файфури, заняття з біохімії професора Ярослава Івановича Гонського та практичні з топографічної анатомії в професора Олега Богдановича Слабого. Талановитих викладачів було багато. Взагалі ж мені втішно, що більшість моїх колишніх наставників працюють і донині та навчають вже нові покоління студентів.
– Та й ви вже викладач і наставник. Які засади ставите в основу свого викладання?
– Намагаюся ставитися до студентів неупереджено та з розумінням. Пригадую, які теми викликали труднощі в мене, коли навчався у виші, й тому нині разом зі студентами розглядаю такі теми детальніше, спільно багато аналізуємо. Мікробіологія, вірусологія – не прості науки, намагаюся вдихнути життя у кожний термін, кожне слово, щоб студентам було зрозуміло, щоб вони йшли на заняття з радістю та бажанням дізнатися більше.
«До моїх наукових зацікавлень додалися нетермічні методи інактивації мікроорганізмів»
– З призначенням на посаду керівника кафедри й турбот додалося. Які завдання наразі в пріоритеті?
– Робота на кафедрі була організована на належному рівні ще до мого призначення, навчальний процес відбувався теж так, як потрібно, в нас збереглися традиції, впроваджуємо інновації, всі викладачі виконують свої обов’язки сумлінно. У пріоритеті зараз оновлення нашої мікробіологічної лабораторії.
– Як вибудовуєте стосунки з колективом? З якими труднощами довелося зіткнутися на посаді керівника?
– Стосунки з колективом у мене базуються на взаємній повазі, це ще з часів, коли я прийшов на кафедру аспірантом. Колектив у нас дружній, тому всі труднощі долатимемо разом.
– Мікробіологія, вірусологія – це ті науки, які для пересічної людини мало про що мовлять, але які надзвичайно важливі та допомагають у розробці методів лікування інфекційних хвороб, розробці вакцин, подоланні небезпечних вірусів. Які виклики бачите у сучасній вірусології, імунології?
– І справді, про цю галузь люди згадують тоді, коли світ охоплюють епідемії чи пандемія. Сучасна мікробіологія та вірусологія зараз перебувають на етапі великого технологічного стрибка, можна навіть порівняти сучасні лабораторні методи та автоматизоване обладнання з тими, що ще вивчали мої батьки. Але цей прогрес супроводжується ризиками, які мають глобальний характер. Антибіотикорезистентність і поява так званих «супербактерій» – це, мабуть, найбільший виклик для мікробіології. Бактерії еволюціонують швидше, ніж ми створюємо нові класи антибіотиків. Між різними видами бактерій існує горизонтальне перенесення генів стійкості, що може їх робити настільки ж небезпечними, якими вони були до появи антибіотиків. Щодо загрози від вірусів, найбільшим викликом є невідомість. Потрібно постійно моніторити зоонозні віруси. Нині більшість небезпечних вірусних інфекцій мають зоонозне походження, згадайте, ми навіть неформально використовуємо назви «свинячий грип», «пташиний грип». Щоб зарадити цим викликам, потрібно й надалі розвивати медичну науку, зокрема мікробіологію та вірусологію.
– Що наразі в полі зору ваших наукових зацікавлень? Розкажіть, будь ласка, про власні та дослідження кафедри. Яка їхня практична цінність?
– Коли я вступив до аспірантури, кафедра займалася мікробіомом шкіри в нормі та при патології, тоді під керівництвом Сергія Івановича Климнюка я вивчав мікрофлору опікової рани. Наразі кафедра вивчає людську мікробіоту, антибіотикорезистентність мікроорганізмів. Після стажування у США (Університет штату Огайо 2012-2020 рр.) до моїх наукових зацікавлень додалися нетермічні методи інактивації мікроорганізмів, зараз я продовжую вивчати ефективність комбінації таких методів. В умовах країни, що воює, й великої кількості поранених з ризиком інфікування ран такі дослідження мають практичну цінність.
«Відкрите спілкування – ключ до довіри»
– Окрім науки, ви ще й займаєтеся соціальними активностями. Розкажіть про діяльність університетського Центру протидії дискримінації та домаганням, який очолюєте.
– Центр створили в лютому 2021 року. Його мета – підтримання освітнього, робочого й життєвого середовища, вільного від дискримінації та переслідування. Політика ТНМУ забороняє таку дискримінацію та переслідування й поширюється на всіх учасників університетської спільноти, зокрема факультет іноземних студентів.
Можна звертатися в центр особисто, або ж надіславши електронного листа чи заповнивши Google-форму. Також можливо й анонімно подати заявку або із зазначенням таких даних про себе, як: ім’я, прізвище, дата народження, факультет, електронна пошта та номер мобільного телефону. Зворотний зв’язок здійснюється через електронне листування. З моїх спостережень найчастіше студенти надають перевагу спілкуванню в онлайн-режимі. Більшість студентів для зворотного зв’язку вибирає електронну пошту.
– Як налагоджуєте роботу цього центру задля більшої інформованості студентів?
– Намагаємося посилити комунікацію. Доволі часто організовуємо відкриті зустрічі, де спілкуємося з нашими студентами, пояснюємо, що означає термін «толерантність», ознайомлюємо з відповідними положеннями законодавства. Розповідаємо також про діяльність Центру протидії дискримінації та домаганням, його головну місію – запобігання порушенням толерантності чи дискримінації в ТНМУ та допомогу студентам уникнути подібних випадків. Ведемо мову про гендерну рівність у рамках чинного законодавства. Студентів цікавлять ситуації з досвідом їх вирішення за сприяння співробітників центру. Роз’яснюємо й порядок подання та розгляду заяв у випадках булінгу, дискримінації та домагань. На зустрічах часто розглядаємо життєві випадки, які траплялися в ТНМУ, й ті, що пов’язані з дискримінацією, цькуванням і демонструємо можливості їх вирішення. Вважаю, що таке відкрите спілкування – ключ до довіри та найкращий спосіб формування толерантного й свідомого ставлення до викликів суспільства, підвищення обізнаності студентів щодо захисту прав людини та важливості поваги в академічному середовищі. Хочу зауважити, що робота центру була б неможлива без допомоги юридичного відділу ТНМУ та його керівника Тараса Бориса. Фактично члени комісії мають медичну, фармацевтичну або педагогічну освіту, а без юридичної складової центр функціонувати не міг би.
– Наша розмова відбувається в Міжнародний день науки. А в чому, на ваш погляд, Тарасе Івановичу, головна її цінність?
– Головна цінність науки – це формування певного світогляду, генерування ідей. Вважаю, що цінність наукових розробок завжди має бути підтверджена життям. Наразі маємо багато болючих для України тем, особливо тих, що пов’язані з війною, і це ще один вимір для науковців. Наука – це сфера діяльності, спрямована на пізнання, вивчення законів розвитку природи, прогрес у медицині й використання надбань науковців на користь людини.
– Яким бачите майбутнє науки загалом і зокрема мікробіології?
– Зрозуміло, що в умовах, коли російська агресія завдала нищівного удару по економіці, суспільству, це негативним чином позначилося й на науці. Майбутнє української науки не буде таким світлим і безхмарним, це однозначно. Але нові часи – це нові виклики, які маємо навчитися долати. І я вірю, що науковці стануть головним рушієм розвитку суспільства.
«Сім’я – це найкраще з того, що маю в житті»
– Ви багато часу віддаєте роботі, особливо зараз – на посаді керівника кафедри, громадській роботі, а на сім’ю час залишається?
– Вільного часу зараз стало менше, дружина теж працює, а у нас ще й троє дітей – і в кожного з них свій графік. Тому намагаюся якось прилаштувати його до власного розкладу дня. Сім’я – це найкраще з того, що маю в житті. Дуже допомагає нам мама дружини, яка для дітей любима бабуся Мирося, без її допомоги нам було б дуже сутужно. Ціную її жертовність, любов до дітей та внуків і самовіддачу.
– Як дружина сприйняла новину про ваше призначення?
– Вболівала за мене й підтримувала під час конкурсного процесу. Ірина радісно сприйняла цю звістку. Вона теж закінчила наш університет, але фармацевтичний факультет. Хоча ми й перетиналися в університеті, я колись навіть підміняв іншого викладача в її групі, але познайомилися ми за межами вишу. Зараз разом виховуємо трьох дітей.
– Ваші діти теж стали медиками?
– Дітям ще до вибору професії далеко, поки що вони ходять до дитсадка та школи, а далі – побачимо. Головне для мене, щоб вони зробили той вибір, який їм підкаже душа, сумління та бажання, а я підтримаю їхнє рішення, незалежно від того, чи буде воно пов’язане з медициною.
– Ваша душа до чого лежить у вільну хвилину?
– Колись займався водним туризмом, представляв медичну академію на всеукраїнських змаганнях, любив також і піший туризм. Зараз на це зовсім немає часу.
– Які людські якості найбільше цінуєте?
– Людяність, доброчесність.
– Що може «зробити» ваш день?
– Гарні новини про успіхи наших Збройних сил.
Лариса ЛУКАЩУК